Для прибульця зацікавленість і доброзичливе ставлення монументального увічнення американцями визначних осіб з їх історії має не лише пізнавальне значення, бо це пояснює пошану до певних політичних постатей (Дж. Вашингтон, Т. Джефферсон, А. Лінкольн, Ф. Д. Рузвельт, М. Л. Кінг тощо) зі спорудженням їм величних меморіалів у столиці та відзначенням днів народження. Таке знання є корисним і повсякдень, аби не пошитись у дурні, а часом і не наразитись на досить прикрі наслідки якимось буцімто невинним жартом, що може втім образити чиїсь расові, етнічні чи релігійні почуття. Популярні десь в іншому довкіллі єврейські анекдоти культурна людина вважає виявом примітивного і архаїчного антисемітизму. Подібно до німців, які підсвідомо відчувають досі свою провину за нацизм (хоча цілий народ аж ніяк не мусить відповідати за скоєне злочинцями), американці прагнуть загоїти кривди, заподіяні колись расистами. Звідси підкреслено уважне ставлення до афро-американців або людей мішаного походження. (Цілком нормальне і нейтральне в якійсь іншій країні слово негр у Сполучених Штатах сприймається негативно, з лайливим чи зневажливим присмаком кривди, щось подібно до кацапа чи хохла стосовно росіян і українців, або приблизно так, як єдино можлива в чеській, польській, а донедавна властива і українській мові назва жид тепер вважається на пост-радянському просторі образливою для євреїв. Треба чуйно враховувати ці специфічні риси самосприйняття.)

Подібним чином підкреслено дбайливе ставлення спостерігається на кожному кроці також і щодо тубільних американців, як зараз називають у Сполучених Штатах індіанців і ануїтів (самоназва ескімосів). У давнину стосунки колоністів з тубільцями не завжди були такими ідилічними, зі щедрим обміном досвідом і плодами праці, як це подеколи показано в хрестоматійній літературі чи образотворчому мистецтві. Алкоголь і пошести (зокрема віспа), відверте ошуканство і збиткування, примусові депортації чи примусове знищення, а з другого боку, затятий опір і войовниче небажання розумітися, грабіжницькі наскоки, тортури щодо бранців накопичили чимало гіркоти у взаєминах. Індіанців було витіснено силоміць зі споконвічних теренів і позбавлено змоги вести традиційний спосіб життя (наприклад, полювання на бізонів задля їжі і шкір для одягу і житла зникло, бо мільйони цих реліктових тварин винищено, аби не заважали прогресові в будівництві залізниць). Люди знайшли притулок в резерваціях, але і там не уникли зловживань і поневірянь (хоча ці поселення мали створюватися начебто саме для їх захисту від алкоголізму та інших вад сучасної цивілізації, і аж ніяк не у вигляді якихось концентраційних таборів, як твердила антиамериканська пропаганда). Відтоді ситуація змінилася радикально на краще, а політика уряду і суспільна мораль вже піднеслися до ефективних програм сприяння самобутності, і деякі більш численні тубільні народи (наприклад, наваго або апачі) навіть офіційно звуться тепер націями з розгалуженою мережею свого місцевого самоврядування, навіть з певними елементами екстериторіальності та імунітету в межах теперішніх володінь, а водночас з правами американських громадян всюди в Сполучених Штатах і за кордоном. (Годі казати, що якихось обмежень у праві пересування чи примусу до перебування в резерваціях давно вже не існує для всіх американців, незалежно від походження.)

Незважаючи на цю турботу, занадто швидкий стрибок від родоплемінного до індустріального ладу коштує дорого (українці так само відчувають психічний стрес своєї перехідної доби), тому захоплюючись вишуканим сріблярством або ткацтвом тубільців (а деякі індіанські орнаменти і візерунки навдивовижу нагадують гуцульські), слід дбайливо ставитися до гідності людей і щоразу питатися дозволу сфотографувати їх у барвистому святковому вбранні з пташиного пір'я, бо не всім і не завжди ця увага подобається. Натомість викликає захват і повагу дбайливо збережений не для розваги туристів, а заради внутрішньої потреби фольклор тубільців, що до його мистецьких і містичних аспектів дедалі зростає зацікавленість решти американців і чужинців. Навіть у східних штатах, де індіанців залишилося дуже мало, міцний спогад відчувається в багатьох топонімах і гідронімах (назвах місцевостей і водоймищ), у стилізації поведінки американців за певних, особливо екстремальних обставин (досить згадати, наприклад, Бостонське чаювання напередодні війни за незалежність Сполучених Штатів), навіть при вигляді екзотичних тотемів на тлі хмарочосів у Нью-Йорку або проявів своєрідної моди на індіанські аксесуари чи традиції. Відкидаючи примітивне, а відтак агресивно невіглаське асиміляторство, культурні нації заохочують плюралістичне виховання і ставлення до людей навколо, до формування вдачі, що шанує особисту і корпоративну індивідуальність, прагне оригінальності під спокусливим, хоч не завжди реалістичним (за умов неодмінного впливу довкілля) гаслом think different.

Формуючи націю зі строкатого конгломерату імігрантів, які колись з різних спонукань залишили Старий Світ у пошуках кращої долі, американці також не уникли небезпечного прагнення стимулювати якнайшвидшу їх асиміляцію і уніфікацію, аби легше пристосувати до нових обставин навколишнього буття. Як і слід було чекати, результат виявився протилежним бажаному, адже напруження взаємин між етнічними, мовними, релігійними громадами знайшло вияв у ворожнечі відповідних мафіозних кланів з кривавими порахунками між ними. Враховуючи прикрі помилки попередників, американці виховують у собі шанобливе ставлення до інших людей, чимось не схожих на загал. Замість колись практикованої заборони розмовляти іспанською на шкільному подвір'ї, вони заходилися ретельно вивчати феномен мішаних цивілізацій. (Нагадаймо приклад кількамільйонної та двомовної агломерації з міст Ель-Пасо в західному Техасі та мексиканського Сьюдад-Хуаресу обабіч Ріо-Гранде). Нащадки колись визискуваних китайських робітників-кулі, почуваються добре не лише в чайнатаунах, а превентивно інтерновані під час Другої Сітової війни в табори за колючий дріт американці японського походження плекають свою мову не лише на узбережжі Тихого океану. При цьому вже можна зустріти протилежний асиміляції феномен, коли дехто з нещодавніх наших співвітчизників впродовж років непогано (принаймні з матеріальної точки зору) існує в добровільно обраному чи створеному гетто звичного мовного оточення, бо не бажає з лінощів або не може за браком здібностей опанувати англійську (найбільше це впадає в очі по етнічних дільницях великих міст, у першу чергу, певно, Нью-Йорка).

Стереотипне уявлення, що кар'єру в Сполучених Штатах може зробити лише той, хто відповідає чотирьом вимогам (білошкірий, чоловік, англосакс, протестант), досить давно і назавжди відійшло в небуття, і розташоване на межі Півночі і Півдня столичне місто Вашингтон з його федеральним округом Колумбія вражає строкатістю складу свого населення, де англосакси аж ніяк не переважають. Прояви дискримінації за расовою, релігійною, етнічною, статевою чи іншою ознакою не лише засуджуються громадськістю, але за законом підлягають покаранню, хоча це звичайно ще не означає, що становище є ідеальним (де-не-де трапляються випадки не лише білого расизму), та має здорову тенденцію. Між іншим, якщо компанії на захист прав сексуальних меншин можуть здатися незвичному чужинцеві перебільшено гучномовними (а часом з незвички й шокувати), то копітка повсякденна праця задля реальної, а не декларованої рівноправності жіноцтва з чоловіками в усіх галузях суспільного життя безумовно заслуговує на повагу, фемінізм у Сполучених

Штатах є помітним явищем, і рахуватися з ним треба. Формально жінки здобули права скрізь, навіть у військовій службі та інших традиційно нібито чоловічих професіях. Але вони досить ревно сприймають прояви чоловічого шовінізму і з підозрою ставляться до, на їхню думку, легковажної поведінки, а найбезневинніший комплімент дамській вроді чи вбранню (або навіть європейська звичка поступитись місцем чи подати руку при виході з громадського транспорту) може розглядатись як вульгарне залицяння з далекосяжними намірами і наслідками. Це здається європейцеві трохи кумедним, але варто шанувати усталені звички, аби не наразитися на відсіч там, де власне кажучи, до цього начебто немає жодних підстав. (Між іншим, попри всю різницю культур, українці теж є почасти фемінізованим суспільством, відколи козачка мусила дбати не лише про родину і дітей, а й про захист хати від напасників, доки чоловік перебував на Січі. Згадаймо жарт з приводу того, хто голова родини, а хто карк, що нею крутить.)

З американського кінематографу та завжди ласих до сенсацій засобів масової інформації (преса, радіо, телебачення) в пересічного іноземця подеколи може скластися цілком хибне враження, нібито Сполучені Штати є країною суцільного розбишацтва, грабунків, вбивств, ґвалтувань. Насправді, незважаючи на велику озброєність громадян порівняно зі Старим Світом, кримінальність становить справді серйозну небезпеку на побутовому рівні лише в окремих місцях і з певних психологічних причин. А хибний чи не зовсім адекватний образ країни постає за рахунок більшої обізнаності з метою, в кращому разі, мобілізувати зусилля громадськості на активну боротьбу проти проявів насильства (в родині, школі тощо), а в гіршому, підзаробити на сенсаціях і скандалах. Підліткове хуліганство, наркоманія, крадіжки і пограбування справді мають місце, але маючи здоровий глузд і зважаючи на дружні попередження щодо пізніх прогулянок і сумнівних міських районів, можна почуватися не менш (а подеколи навіть і більш) спокійно, ніж у себе на батьківщині. Принаймні впадає в очі, що ці явища в Америці не приховуються, а навпаки, негайно привертають увагу і стають предметом дебатів.

Одне з найпоширеніших запитань, що можна почути за різноманітних обставин під час перебування десь у Сполучених Штатах: Can I help you? Відверті і привітні, американці радо допоможуть випадковій людині в скруті, але не звикли перекладати на когось власні проблеми або надокучати чужим власними проблемами і потерпаннями. Вони не люблять скиглити і бідкатись, а в своєму фольклорі (на відміну від старої Європи, а тим більше Росії з її культом симпатичного нероби Іванушки-дурника) не мають позитивних героїв-бідняків, бо на думку американців, злидні свідчать про якусь хворобу або ледачість, а визнати це за собою ніхто не бажає. Тому на запитання, як ся маєш, європейці з остраху перед заздрощами обачливо кажуть у відповідь трохи гірше, а американці значно ліпше, ніж є насправді. Цей напівсвідомий оптимізм має логічне підґрунтя: адже якщо ця людина борсається і не втрачає оптимістичних сподівань на краще, то з нею варто мати справу, бо це в жодному разі не невдаха. Незалежність виявляється і в тому, наприклад, що запрошення в ресторан не означає автоматично наміру платити за гостя (певна річ, якщо таке не обумовлено заздалегідь і окремо). Дуже пишаючись родиною і дітьми, радо хизуючись сімейними фотографіями, люди водночас дбайливо боронять право на приватність у своїй власній оселі й дозвіллі поза працею, бо нечемно втручатись у чуже життя. До того ж і час дорогий, а тому про будь-які відвідини вдома чи в установі треба завчасно домовлятися по телефону, а не вдиратися на власний розсуд без попереджень.

До незнайомця формальним звертанням при розмові є добродію або добродійко (себто сер або мем, скорочено від мадам), але частіше просто кажуть вибачте (excuse me), а далі те, що мали намір сказати. (Дехто з американців звертається звичайно чоловіче або жінко, подібно до поширеної в середовищі російськомовного населення нашої країни форми мужчина або женщина, але це вважається досить вульгарним і в Америці.) Клична форма пане (пані), себто містер або місіс (до дівчат міс) мусить вживатись з доданням прізвища або посади. Академічне або військове звання вживають разом з прізвищем, коли називають людину при розмові вперше, а потім уже залежно від обставин, і зовсім немає обов'язкової потреби додавати до титулу щоразу прізвище при прямому звертанні (докторе, полковнику, професоре, сенаторе). Священникам і пасторам при звертанні кажуть отче (father), а при вживанні назви сану в третій особі додають ім'я (не прізвище). В офіційній ситуації до носіїв міністерських, посольських та інших вищих посад на Заході звертаються Ексцеленція, і простіше прислухатись або спитати, ніж самотужки опановувати цю регламентацію. Досить рафіноване і вишукане титулування аристократів у такій демократичній країні, як Сполучені Штати, нашим читачам повсякдень, мабуть, не знадобиться, а тому не будемо на цьому зупинятись. Американці запровадили людяну звичку швидко переходити з колегами і партнерами до спілкування просто на ім'я без титулу і прізвища, і це дуже сприяє доброзичливій атмосфері спілкування, приблизно відповідаючи нашому звертанню на Ти. Мабуть, не треба нагадувати, що по батькові вживають у своїй мові лише чемні росіяни (а нечемні воліють по матері). Ініціатива з пропозицією перейти в звертанні просто на ім'я мусить походити в американців від співрозмовника старшого за віком або становищем, і тут треба керуватись інтуїцією (вояк генералові, а студент професорові не тика).

У побуті кожен одягається, як йому або їй заманеться, але під час перебування на роботі пристойним вважається скромне охайне вбрання без якихось екстравагантних надмірностей. Взагалі, за винятком жменьки найбільших багатіїв, і навіть там лише за урочистих чи святкових обставин, причому здебільшого у своєму колі чи соціальному середовищі, вважається вкрай нетактовним (а подеколи навіть небезпечним) виявляти назовні своєю поведінкою чи виглядом різницю, а тим більше перевагу чийогось майнового або суспільного становища. Хрестоматійна паразитична буржуазія і зубожілий, а відтак революційний пролетаріат Америки довго прикрашали в Радянському Союзі сторінки пропагандистської літератури, але насправді ці дві верстви в чистому вигляді майже не існували, а нині й поготів розчинились у всіляких різновидах вищого чи нижчого середнього класу. Різниця між людьми в синіх і білих комірцях або диференціація всередині кожної категорії в жодному разі звичайно не зникає, але американець щиро плекає незвичну для Східної Європи і дуже плідну переконаність, що в цьому світі все є для пересічної людини можливим, досяжним і здійсненним, варто лише докласти зусиль і мати трохи талану. Звичайно, свій горнеться до свого, і невидимі, але дуже міцні мури розгороджують різні верстви суспільства, етнічні спільноти, вікові групи, фахові чи освітні категорії тощо. Та попри все, у спілкуванні людей між собою в цій країні зроблено все, аби кастові перепони замінилися на самозахисну огорожу, і це відіграє загалом добру роль, бо зберігає індивідуальність і запобігає ізольованості.